| Меню сайта |
|
 |
| Категории раздела |
|
|
| Наш опрос |
|
|
| Статистика |
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0 |
|
|
 |  |  |
|
Що, чому та чого навчило нас християнство...
Першим і головним, чого навчило українців християнство, було лицемірство. Християнська етика безперервно розводиться про істину, про життя по правді, навіть про гріх брехні (а от прямої заповіді «не бреши» все ж немає); але єдиний справжній її категоричний імператив – вимога віри. Віруйте, і буде дано вам. А ні – то горіти в геєні огненній. Уже сам по собі цей безсоромний тиск є ознакою нездоров’я, закладеного, мов зародок, у християнській догмі. Та справжні ягідки визрівають пізніше.
Кому, чому, в кого й що вірити? Відповідей на ці питання передбачено безліч – на всі випадки життя. Найпростіша і найголовніша відповідь (хоча вона фактично нічого не означає) – вірити в Бога. Якби ж на тому крапка. Люди – істоти розумні, вони не можуть не допитуватися, що воно таке Бог, який він, що йому від нас треба й чого від нього чекати. І тут починається. Вірувати, виявляється, треба в цілу низку – де там, мережу! – чудес, через які являє нам себе Бог. Він не просто єдиний, він складно єдиний, він триєдиний, або ж трисутній. І вірувати треба водночас і в його єдність, і в потрійність – батька, сина й Духа святого. Вірувати треба і в діву непорочну з відповідним зачаттям, і в воскресіння й вознесіння, і в багато-багато інших чудес різного походження, які брутально суперечать людському досвіду, законам Природи, здоровому глузду, але без яких християнське вчення купи не тримається.
І люди вірять! Ні, щось у цьому слові муляє. Щоб воно легше прослизало через язик, його трохи модифікували: не вірять, а вірують. Так ніби легше. Бо вірити тим казочкам, що їх сьогодні навіть дітям соромно розказувати, неможливо; а от вірувати… щось у цьому є величне, незбагненне, прекрасне! Духовність! Усесвіт! А ти лізеш сюди з своїм Дарвіном, з фізіологією, законами Ньютона. Які жалюгідні ці людські крихти знання в порівнянні з усемогутністю, повсюдністю, всевіданням та іншими атрибутами Бога! Звичайно ж, людині їх не збагнути. А тому – віруй.
Здорові люди (а українці були надзвичайно здорові) не вірили. Не вірили тисячу років тому, не вірять і сьогодні. Але християнство, зрештою, ніби прийняли. Перепусткою стала любов цього народу до краси-поезії та до її мови – символізму. Думали, що гратимуться з Саваофом, як гралися з Ладою, Весною, Ярилом, Купайлом… Звідки їм було впізнати різницю між символами Природи й символами хворого Розуму?
Чим далі втягується людина в складнющу, невилазну систему християнської догми та етики, тим стійкішою стає її потреба – а далі необхідність, а далі й звичка – брехати. Приймаючи християнські казки, мусиш користуватися їхньою мовою – і щодня казати щось таке, що суперечить законам Природи, очевидним речам, здоровому глуздові. А коли малі ці питають, що ж ти брешеш – звично вислизати, посилаючись на символічне тлумачення тих побрехеньок. І Бог не карає! То можна йти й далі…
Сьогоднішнє християнство українців дивовижно деформоване, іноді майже асимільоване до язичництва, і ми дуже тішимося, коли образи святих у церкві схожі на місцевих селян, а попи гуляють на справжньому поганському весіллі з гільцем, викупом, коморою... Але це поверхня. Суттєвий, глибинний і фактично не усвідомлений наслідок цього компромісу – звичка до неясних, непевних, нещирих слів і дій. Ця звичка вироблялася в нашому народі століттями, і її духовним батьком було християнство. Воно схиляло людей до брехні так само поволі, непомітно й неухильно, як сьогоднішня вчителька привчає до брехні учня: вона не каже йому «бреши», навіть навпаки, але всією системою вимог і заохочень формує його свідомість так надійно, що з часом він навіть подумки називає школу школою, принаймні тюрмою її ніколи не назве вголос навіть перед батьками (о, це для них теж страшна образа, хіба ж би посилали вони свою дитину в тюрму!).
Прийняття в душу брехні (чи м’якшої й підлішої її форми – лицемірства) відкриває широкі ворота: можна робити все. Виявляється, вірувати, говорити, клястися, молитися й каятися – то одне, а чинити фактично – зовсім інше. І одне іншому не суперечить. Принаймні, це вже дві тисячі літ демонструють мільйони віруючих на чолі з ситенькими пастирями.
Нашестя лицемірства не приносить щастя жодному суспільству; люди брешуть, хтось може навіть брехнею світ пройти, але загалом усі мучаться, відчувають ностальгію за щирим, нелукавим життям. Та вже нічого не вдієш: вражене брехнею суспільство автоматично знищує тих, хто посміє не брехати. Придивись, читачу, цей механізм справді автоматичний.
І тоді з новою силою виринає в свідомості людей мрія – зробити так, щоб усім було добре. Чим гірше людям живеться, тим помітніше ця мрія переростає в потребу, в нав’язливу ідею. Народжуються параноїки, захоплюють людей цією ідеєю… і добиваються того, чого їм треба – влади.
Християнство давно втратило свою силу й свій авторитет, але його первісні ідеї про рівність (хоча б перед Богом – а як перед Богом, то чом не перед законом, царем і т. д.?), про царство небесне (хоча б для достойних – а хіба хтось вважає себе геть недостойним?) живуть і трансформуються в економічні, політичні, етичні та інші доктрини про те, як зробити так, щоб усім стало добре. Щоб була рівність, справедливість, права людини, меншини, …
Українці до цього маразму ніколи не доходили, навіть щиро прийнявши християнство. Дуже вже міцний був підмурок здорового глузду, закладений тисячоліттями трудового спілкування з землею та живущими на ній худобою й билиною. Та все ж вода камінь точить. Хижацьке оточення виснажувало людські й матеріальні ресурси етносу, а проповідь смирення, терпіння й неспротиву виїдала його вільну й правдиву душу. Якого ж колосального резерву того душевного й фізичного здоров’я треба було, щоб триматися десять століть! Щоб пережити й турецько-монгольсько-татарські погроми, й польську зневагу, й возз’єднання з північними братами, й щупальця світового фінансового спрута, й руїну в двох світових війнах, і трьохсотлітню визвольну війну проти московської окупації!
Так собі минутися це не могло. Здоров’я народу підупало, на тілі й на душі його залишилися страшні шрами, криваві та гнійні рани. На сьогоднішнього українця боляче дивитися. Він часом ще огидніший, ніж його вороги. У нього немає сил надягти лайкові європейські рукавички на брудні, скалічені руки.
До природної терплячості й довірливості додалися очевидна покора, байдужість, послужливість, поступливість, слухняність, улесливість, продажність і багато чого іншого. Тілом він теж недужий, бо веде протиприродний, паразитичний спосіб життя: не бачачи рятунку від паразитів, що обсіли нашу землю, він і собі безжурно й бездумно грабує та виснажує її, не прикладаючи до того особливих зусиль. Дуже щиро сподівається на звичайне соціалістичне чудо: от якби прийшов добрий президент; от якби суд судив по правді; от якби оті великі пани та віддали те, що накрали; от якби знайти таку роботу, де платять тисячу доларів на місяць; і т. д. і т. ін. Віра в вищу силу (Бога, президента, начальника) та у світле майбутнє (царство небесне, соціалізм, буде добрий начальник, знайду гарну роботу, вродять груші, в сусіда здохне корова), як і зневіра у власних силах (бо таки добре били й товкли триста літ), перетворили його на найманця – слухняного, ледачого й брехливого.
Василь Триліс
|
| Категория: Статьи | Добавил: Vitalis (20.09.2009)
|
| Просмотров: 707
| Рейтинг: 0.0/0 |
| |
 |  |  |
|
| Поиск |
|
|
|
